«Я повернусь» — виставка Дар’ї Зименко під час Міжнародного форуму з посттравматичного відновлення за організації SEMA Ukraine та ООН Жінки в Україні.

***Увага! Ця стаття містить опис травматичних подій, що може спричинити емоційний вплив та ретравматизацію вцілілих після СНПК.

«Я повернусь» — виставка Дар’ї Зименко, присвячена пережитому досвіду під час російської окупації, зокрема досвіду сексуального насильства пов’язаного з конфліктом (СНПК). Дар’я розповідає особисту історію, яка трапилася у березні 2022 року на Київшині, коли її село було окуповане російськими військовими.

“Назва «Я повернусь» має подвійне значення. З одного боку, це відображає особистий стан, коли російські окупанти возили мене на «допит» і я не знала чи звідти повернусь. З іншого боку — це теперішній стан, коли я «повертаюсь до себе».

У виставці представлено 15 робіт, більшість з яких відображають стани, які авторка переживала під час та після травматичних подій.

Крім цього, роботи фотографки Олександри Зборовської фіксують залишені сліди злочинів, зокрема слід від кулі та розбите авто, розмальоване символікою російського вторгнення в Україну. Мета виставки – привернути увагу до злочинів рф, розповідаючи особисту історію та підтримати тих, хто пережив подібний досвід. Виставка реалізована за підтримки SEME Ukraine

Редакція MAMARAZZI MEDIA поспілкувалась з Дірʼєю та Олександрою, щоб зрозуміти стани героїнь, плани щодо фотопроєкту і майбутніх ініціатив.

– Дарʼє, Ви ідейно і фактично стали героїнею зйомки. Як Ви наважились? І чи памʼятаєте момент, коли Ви точно вирішили, що ця зйомка повинна статись?

– Зробити виствку – це моя ідея. Я довго виношувала цю думку. Знала, що хочу розказати свою історію  візуальними образами, але не знала як саме. Малюнки, анімація, фото… Все ж зупинилась на фото, бо це дає можливість відтворити момент документальності. А семе зафіксувати ті, злочини, які чинили окупанти. Так в серії фото є слід від кулі, які залишили окупанти, коли влаштували нам допит. І викрадена батькова машина, яку вони позначили своєю символікою “V”. Моя ідея була зробити фото саме в тому місці, де ми були в окупації. Частина фото-історії це сам факт того, що трапилось. А далі – стани які я переживала після того, як я зазнала сексуального насильства зі сторони російського окупанта (бурята). Наприклад стан, коли ти не належиш собі. Ніби тіло окремо, а душа окремо. Дисоціація (роздвоєння) – думки окремо, тіло окремо, емоції окремо. Ніби мене декілька і я не знаю де я справжня. Або нечітке, розмите сприйняття реальності. Для реалізації цього задуму мені треба був фотограф. Так ми познайомились з Олександрою Зборовською. Вона допомогла мені втілити мій задум. І внесла дуже багато ідей як це можна показати візуально.

– Що Ви відчули, коли побачили перший раз готові фотороботи?

– Я відчула, що ми рухаємось в правильному напрямку. Це відтворює те, що я відчувала. Олександра запропонувала робити зйомку на плівку, щоб додати зернистості. Це дуже влучно, бо нечіткість, потертість і розмитість точно підкреслює той стан який я переживала. Також вона робила різні фотоефекти, наприклад “подвійна експозиція”, яка підкреслила стан роздвоєння

– Чи є в серії «Я повернусь» найближча або найважча Вам фоторобота?

– Найважча і технічно, і емоційно фотографія, де я лежу головою вниз. Бо ми знімали в великій ямі, після дощу. Я постійно сповзала вниз по мокрій землі. Метафорично це було схоже на те, що я відчувала тоді. Але в цей же час це найближча робота. Бо внизу я додала нечіткі фото моїх родичів (дідусів і бабусь), які вже не з нами, але ніби тримають мене. Перебуваючи в окупації думки про нашу велику родину мене рятували. Знаю, що всі близькі люди завжди з нами. І на фото ще волосся переплітається з корінням, що підсилює образ зв’язків з родиною.

– Фотографії зчаста допомагають розказати історію без слів. Наразі багатьом, хто пережив СНПК, важко саме почати  розповідь про злочин проти себе. Чи думали Ви, або можливо Ви вже це робите, допомагати постраждалим розкриватись і ділитись пережитим саме через такі фотопроєкти?

– Фото – це один з видів візуального мистецтва. А мистецтво – це міжнародна мова і інструмент комунікації. Я хочу залучити інших жінок. Я продовжую працювати над виставкою, хочу її розширювати.

– Олександро, Ідея зйомки, яку ви реалізували, належить Дар’ї Зименко. Поділіться, будь ласка, своїми думками відразу після комунікації з Дар’єю і тим, як Ви розпочали процес зйомки над такою справжньою та складною темою

– Я була вражена, почувши історію Дар’ї і, коли вона запропонувала долучитись до проєкту в якості фотографки – я відчула хвилювання і захват водночас. І, попри те, що у нас не було повної картини, як це має виглядати, одразу стало зрозуміло, що ми на одній хвилі. Ця тема надзвичайно важлива і складна, в медійному, а тим більше, в арт-просторі наразі вона представлена мало. Я переживала, чи вистачить у мене внутрішнього ресурсу для роботи над нею. Але чим ближче я знайомилась з Дар’єю, тим менше було хвилювання. Дар’я показала мені свої ескізи та малюнки, ми побували в будинку на Київщині, де вона потрапила в окупацію. Так я поступово занурювалась в історію і у мене почали з’являлись ідеї, як можна візуально втілити розповідь Дар’ї в життя за допомогою фотографії.

– Яку локацію ви використали для зйомки? Як ви обрали і чому саме її?

– Ми знімали в кількох локаціях. В першу чергу, в будинку на Київщині, де безпосередньо відбувались події в окупації. З документальної точки зору це дуже важливо і я ціную те, що Дар’я підпустила мене настільки близько. Наприклад, родина багато часу проводила у сирому підвалі, де джерелом світла і опалення слугувала свічка, тож ми відтворили це у фотографіях: спускались у підвал, запалювали свічку і знімали. Ще однією локацією став ліс неподалік від цього будинку. У взаємодії з природою Дар’я для мене розкрилась по-іншому: тут йдеться вже більше про процес відновлення після пережитої травми, наповнення та зцілення.

– Ми звернули увагу, що частина робіт на виставці візуально показана дуже чіткою, деталізованою, а інша частина має певну витриману нечіткість. Такий підхід був обраний вами спеціально?

– Так, спеціально. У проекті є документальна частина, яка показана максимально чітко і деталізовано. Наприклад, дім чи викрадена машина. Для мене було важливим підкреслити, що все, що ми бачимо на фото – абсолютно реальне, це – конкретне місце, де відбувалися події. Крім того, окремі деталі, такі як слід від кулі окупантів на стелі під час допиту – дуже чітко закарбовуютсья в пам’яті, хочеш ти цього чи ні. З іншого боку, це – мистецький проєкт, і його візуальна мова дуже різноманітна. Кадри з навмисне зміщеним фокусом, прийом мультиекспозиції або довга витримка – ці прийоми допомагали створити образ, метафору, основна задача якої – передати стани головної героїні. Присутність/відсутність в тілі, відчуття, що воно тобі не належить, дисоціація, дезорієнтація в просторі.

– Поділіться, будь ласка, емоціями Дарʼї після того, як вона перший раз побачила серію фоторобіт, над якою ви разом працювали 4 місяці

На жаль, перший перегляд фото пройшов без мене. Дар’я написала мені повідовлення, що фото їй дуже сподобались, що мені вдалося точно передати її стани. і у неї є улюблені кадри. У мене також були свої улюблені, звісно. Зато другу частину фото ми дивились разом. І це надзвичайні відчуття! Чим довше ми працюємо разом над цим проектом, тим більше я відчуваю енергію співтворчості, яка наповнює.

Щоб дпідтримати фонд SEMA UKRAINE, українські жінки проти сексуального насильства та безкарності у війні, тисніть тут

Фото і втілення: Олександра Зборовська

На фото: Дар’я Зименко

Ідея: Дар’я Зименко

Текст: Юлія Броско

Інтервʼю: Яніна Провотар