Світлана Волкова: «Нас вчать робити fashion-індустрію іншою»
Світлана Волкова / Svitla Volka є яскравим прикладом нової хвилі українських дизайнерок, для яких мода — це не просто утилітарні речі, а насамперед спосіб художнього та соціального вислову.
Вже маючи кравецьку освіту, Світлана закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Фольклористика, українська мова та література». Зараз вона продовжує навчання в Лондоні.
Напередодні публічних показів її навчальних проєктів ми поговорили зі Світланою про стійку моду, іклюзивний одяг, а також питання деколонізації та культурної дипломатії, які так гостро стоять сьогодні перед Україною та українською культурою у міжнародному середовищі.
— Розкажіть про ваше навчання. Що це за програма, як ви на неї потрапили і які маєте відчуття на цьому етапі?
Світлана Волкова: О, я в захваті від навчання! Мій курс називається MA Fashion Futures в University of the Arts London (London College of Fashion).
Історія така: я не планувала навчатися у сфері fashion і загалом не думала продовжувати освіту. Але у 2023 році мою цифрову роботу, присвячену оборонцям «Азовсталі», побачив професор з Університету Нью-Гемпшира, що у США. Це було цифрове fashion-show. Йому дуже сподобався мій підхід: я намагаюся говорити про важливі теми та соціальну відповідальність через моду.
Він вирішив, що має привезти мене до свого університету, аби я виступила перед студентами й розповіла, як займатися мистецтвом під час війни. Він усе повністю організував: візи, поїздку, навіть залучав сенаторів штату до листів підтримки. І врешті я поїхала.
У мене був дуже щільний тиждень лекцій, і всі вони пройшли чудово. Я почувалася просто зірочкою! Після цього професор повіз мене в Нью-Йорк показати місто. Він продемонстрував мені FIT (Fashion Institute of Technology) і сказав: «Світлано, ти маєш бути тут, це твій масштаб». Я почала вивчати програми FIT, потім Parsons, але нічого не відгукнулося.
А згодом, здається, Instagram показав мені рекламу курсу, на якому я зараз навчаюся. Це був єдиний курс, де йшлося про зв’язок моди й політики. Я зрозуміла: ось це те, чим я хочу займатися!
Я подала заявку майже в останній день дедлайну. Усе сталося дуже швидко: за кілька днів мені відповіли, що я пройшла до другого туру, а потім запросили на інтерв’ю. Єдиним шансом потрапити туди було отримання повної стипендії. Я з Херсона, наш будинок спалили російські дрони, батько втратив обидві ноги під Бахмутом, тож сімейна підтримка в мене обмежена. Зрештою мені дали найбільшу стипендію — фактично близько 50 тисяч доларів. Так я опинилася в Лондоні.
— Чим підхід до навчання там відрізняється від вашого попереднього досвіду?
Світлана Волкова: Я багато років тому навчалася в університеті Шевченка. Це був бакалаврат, не магістратура, але різниця в підходах дуже відчутна.
У нас часто є великий розрив між викладачем і студентами: студенти перебувають ніби сходинкою нижче, вони наче нічого не знають, бояться висловлювати думки й намагаються вгадати, що саме хоче почути професор. У Лондоні єдина різниця між викладачами й тобою полягає в тому, що вони знають програму курсу, а ти ні. Вони щиро цікавляться тим, що ти хочеш сказати, і допомагають знайти шлях, аби це висловити.
Ми постійно говоримо. Кожного дня в університеті тривають дискусії, і ти мусиш висловлюватися. Можливо, це стосується не всіх курсів, бо є класичні напрями на кшталт womenswear чи menswear, але наш курс особливий. Мені дуже подобається визначення, що нас не вчать досягати успіху у fashion-індустрії — нас вчать робити fashion-індустрію іншою.
Курс починався з фокусу на sustainability (стійкість), а зараз переріс у speculative practice: ми будуємо альтернативні світи. Не для того, щоб одразу вирішити проблему, адже ми живемо у часи комплексних криз, які важко подолати в один момент. Але ми компілюємо наукові, технологічні й історичні здобутки та пропонуємо альтернативний світ, який провокує думати: а що, як це може працювати інакше?
Уся робота побудована на проєктах. Перший юніт — створення проєкту та маніфесту, тобто готового продукту, з яким можна подаватися на конкурси. Далі — кілька різних проєктів, дуже багато колаборацій. Ми постійно взаємодіємо зі студентами й створюємо продукти, які не диктуються тільки твоїм власним баченням. Ти весь час обмінюєшся досвідом із людьми з різних куточків світу. Мені подобається це відчуття, коли кожен горить своєю темою і знає її глибоко. Я відчуваю, що перебуваю на своєму місці.
— Ви працюєте з адаптивним одягом і темою гідності, комфорту та самовираження через моду. Як ви називаєте цей напрям і чи може він ефективно розвиватися в Україні?
Світлана Волкова: Я намагаюся трохи виправляти історію з називанням цієї моди «функціональною». Я за те, щоб Україна перебувала у світовому контексті й щоб ми говорили з ним однією мовою.
Функціональна мода з’явилася в середині минулого століття у США у воєнний період і називалася functional fashion. Її метою було підлаштувати людину, яка зазнала травми, аби вона знову стала економічно ефективною для суспільства.
Пізніше це трансформувалося в інклюзивний майндсет: ми не підлаштовуємо людину під світ, а адаптуємо світ так, щоб людині було зручно в різних її проявах — із проблемами ментального здоров’я чи фізичними обмеженнями мобільності. І щоб вона могла не просто функціонувати, а й самовиражатися. Це вже не функціональна мода. Це інклюзивна мода й універсальний дизайн. А адаптивна мода — це конкретні дизайнерські рішення, які дозволяють реалізувати цю інклюзію.
Щодо України: мені здається, ринок більшою мірою готовий до адаптивного одягу і фінансово, і ментально. Коли я аналізувала, на які ціни можу орієнтуватися під час створення продукту, я дивилася, наприклад, на Riot Division, який купує багато ветеранів. Це адекватна ціна для частини аудиторії — звісно, не для всіх, але ми говоримо про працюючих людей, які прагнуть розвиватися.
А от інфраструктура підтримки малого бізнесу, на мою думку, не готова до великих, складних, стратегічних проєктів — вона більше орієнтована на швидкий, ситуативний результат. Адаптивну моду часто сприймають або як благодійність (мовляв, «давайте нашвидкуруч наклепаємо штанів на липучках — і всі будуть щасливі»), або як надто спрощену грантову модель: «отримав невелику суму, працевлаштував двох людей, а завтра вже продаєш пиріжки».
Коли ми говоримо про бренд, який перші кілька років будує своє репутаційне ядро, виходить на міжнародні ринки й працює як інструмент української культурної дипломатії, це сприймається значно складніше.
Я відуваю, що є проблема з багатьма програмами підтримки в Україні. Інколи мені здається, що вони часто існують не так для розвитку бізнесу, як для утримання аудиторії, яку вони мікрофінансують, підтримуючи і власний менеджерський апарат.
Я особисто знаю ветеранів, які після війни приходять на програми штибу «як стартувати бізнес за 10 днів», отримують невеликий грант, а потім опиняються в ситуації, коли мають працевлаштовувати людей, але не можуть оплачувати зарплати з грантових коштів. І врешті беруть кредити, щоб просто продовжувати діяльність. Це жахливо. Я бачу, як це працює у Британії, і це абсолютно інший рівень.
— На якому етапі зараз ваш бренд інклюзивного одягу? Ви закривали попередній проєкт із джинсами чи даєте йому нове життя?
Світлана Волкова: Зараз я збираюся подаватися на пітчинги у Британії. Тут дуже чіткий шлях: в університеті є програма, яка дозволяє або рухатися до працевлаштування, або будувати власний бізнес. Є внутрішні університетські гранти. Якщо ти їх виграєш, можеш подаватися на міжуніверситетські гранти для випускників. Це лінійна, зрозуміла система.
Я планую подаватися тут і залишати той самий бренд, ту саму ідею. Аудиторія розширюється: від українських ветеранів до ветеранів України та Британії. Продукт залишається в сегменті denim. Перший базовий продукт — джинси як пілотна історія.
За підтримки Promprylad ми вже відшили 50 пар. Якщо отримаю грант, роздамо їх ветеранам на тестування й запустимо промокампанію не лише про fashion, а й про соціалізацію через одяг.
Виробництво залишається в Україні, це харківське підприємство. Я хочу заводити гроші в Україну і робити продукт для українців, але юридично й операційно процес буде розподілений між двома компаніями: однією у Британії, іншою — в Україні. Тут до цього є щирий інтерес, і нікому не треба пояснювати, чому це важливо.
— Українські дизайнери в розробці моделей інклюзивного одягу зараз стикаються з поєднаннями травм, яких раніше не існувало в такому масштабі. Чи можна універсалізувати ці рішення для британського ринку?
Світлана Волкова: Основний бенефіт адаптивного одягу й інклюзії в тому, що коли ти створюєш такий одяг, він зручний для всіх. Ти не додаєш функцій, які ускладнюють користування іншим людям. Навпаки: ти інтегруєш рішення, які дозволяють людині з обмеженою мобільністю зручніше одягатися і функціонувати протягом дня, але людині з повною мобільністю вони абсолютно не заважають.
Можливо, у нас будуть більш комплексні та менш комплексні моделі, і це впливативе на ціну. Але це просто різний рівень адаптивності: можна буде купити базові джинси, а можна — складніші за конструкцією.
— Нещодавно Adidas почав продавати по одній кросівці в Києві. Це показник руху великого бізнесу назустріч конкретним потребам. Як ви оцінюєте цей світовий розворот від декларацій до реальних бізнес-процесів?
Світлана Волкова: Я вважаю, що цей тренд посилюється. Adidas має ресурси й відповідальність перед публікою показувати ефективні та красиві рішення. Але для мене ще показовішим є те, що навіть у Primark уже два роки існує окрема адаптивна лінія.
Primark — це дуже дешевий mass-market бренд. І якщо навіть там з’являються рішення, розроблені у співавторстві із серйозною інфлюенсеркою, яка має обмеження мобільності, і це не одноразова акція, а постійна лінійка, то це дуже важливий сигнал для індустрії.
— Ви говорите про багатоголосся й колаборації в університеті. Як це конвертується у продуктові рішення?
Світлана Волкова: У мене є кілька напрямів. Адаптивна мода — це мій практичний шлях, який я розвиваю в межах програми Graduate Futures, де ми рухаємося до побудови бізнесу.
У межах навчальної програми я беру ширшу історію: деколонізаційні практики, український контекст, underprivileged people (люди та спільноти, які стикаються із системними бар’єрами та нерівним доступом до можливостей).
Для мене це починається з людей з ампутаціями та осіб з інвалідністю, але це можна пов’язувати з усіма групами, чиї голоси є непочутими або ігнорованими — не лише модою, а й суспільством загалом.
Мода функціонує як інфраструктура для соціуму. Тому я говорю й про Україну як про underprivileged: про країну, чий голос тривалий час обмежували або апропріювали.
Далі я працюю з політиками стійкості й указую на системну помилку в тому, як її оцінюють: sustainability часто повністю ігнорує політичні питання. Мій останній проєкт — про sustainability of knowledge (стійкість знань). Якщо наші моделі оцінювання й домінантний майндсет побудовані на знаннях, які свого часу отримали більше сили для розповсюдження, а ці знання диктували імперії, винищуючи корінні народи, то ми всі мислимо в межах імперіалістичних, загарбницьких, екстракційних рамок. Треба докорінно переглянути цю оптику, щоб мати шанс побудувати краще майбутнє.
Коли я говорю про колаборації, це значно ширша історія. Це про інклюзію бачення і систем, а не тільки про інклюзію в мікророзумінні конкретного одягу.
Але для адаптивного бренду я більше орієнтована саме на свою аудиторію. Зараз ми розробляємо кілька рішень для людей з ампутаціями рук, і це відбувається в Україні. Я знайшла кількох ветеранів, які готові давати зворотний зв’язок. Один ветеран старшого віку, інший — молодший. Молодший хоче більше складних, технологічних рішень, старший просить зробити простіше. Це моя аудиторія, і я з нею перебуваю в постійному діалозі. Я не закриваюся від неї й намагаюся інколи обмежувати своє дизайнерське его.
— У своїх соціальних мережах ви писали про бібліотеку альтернативних матеріалів для стійкої моди. Який матеріал вас найбільше вразив?
Світлана Волкова: Мене не те щоб щось шокувало, але мені дуже подобається тактильно матеріал, схожий на шкіру, виготовлений із гриба. Це фактично необроблений міцелій: його просто зрізали й підсушили. Він дуже класний на дотик, пористий, чимось схожий на неопрен, але набагато приємніший і живіший. Я вважаю, що для певних виробів він має колосальний потенціал.
Загалом я подала заявку, і бібліотека вже замовила багато українських інноваційних матеріалів. Тепер вони офіційно представлені в нашому університеті в Лондоні.
— У темі деколонізації моду часто звинувачують у присвоєнні культурних кодів. Де межа між культурною дипломатією, популяризацією й експлуатацією цих кодів?
Світлана Волкова: Дивлячись, хто це робить. Якщо ти працюєш зі своїми власними культурними кодами й презентуєш їх світу, ти нічого не експропріюєш. Ти займаєшся культурною дипломатією. Мені дуже подобається, як це робила свого часу Британія, а потім Південна Корея: вони вирощували репутаційну безпеку, коли світ знає їхні коди, цінує їхні надбання і розуміє, що цю спадщину важливо охороняти.
Якщо ж хтось зі сторони використовує автентичні патерни, які є надбанням іншої культури, важливо просто відкрито зазначати, звідки вони взяті, і залучати авторів до колаборації. Тут усе доволі просто.
Насправді ця тема для мене не така проблемна, як інші речі. Мій перший проєкт був про бренд Pangaia — один із найвідоміших сучасних sustainability-брендів, із величезними інвестиціями, сертифікацією B Corp, високими оцінками на платформах на кшталт Good On You та прямим зв’язком із моїм університетом.
Я досліджувала, звідки йшли гроші на цей бренд. У своїй роботі я простежувала зв’язки, які велись до російських ресурсів і фондів, і говорила про легітимізацію російського голосу на міжнародній арені через нібито благородні sustainability practices. Це відбувалося в час, коли Росія здійснювала геноцид та екоцид в Україні, а міжнародний простір захоплювався їхньою «супер sustainable» практикою.
Я говорю про те, що екологічність (sustainability), яка не оцінює політичні контексти й дивиться на ланцюг постачання лише від волокна, а не від першоджерела фінансових ресурсів, дуже багато втрачає. Вона дозволяє легітимізувати речі, які у своїй основі є глибоко деструктивними й аж ніяк не екологічними.
— А над чим ви працюєте зараз у цій дослідницькій частині?
Світлана Волкова: У другому навчальному юніті я намагаюся не потрапити в пастку, коли люди, які були колонізовані, фокусують усю увагу винятково на колонізаторах і нічого не говорять про себе.
Зараз я будую практику навколо відновлення панорамного погляду і працюю з темою soft nationalism. Якщо ми говоримо, що піклуємося про землю, то маємо розуміти, хто саме може про неї дбати і хто має знання про конкретний ландшафт. Саме локальна спільнота володіє знаннями, як екологічно взаємодіяти із землею й будувати все так, щоб воно функціонувало століттями.
Тому війна в цьому сенсі є глобальною екологічною загрозою: вона позбавляє планету майбутнього. Йдеться не лише про ресурси чи нафту, а про унікальний ландшафт, який має бути збережений і відтворений таким, яким він був.
Я говорю про історію нашої країни, про апропрійованих українських художників. Мене цікавлять глибші й неочевидні зв’язки, які раніше не піднімалися в темах моди й політики, моди й інфраструктури. Є дискурси, які вже детально описані в академічному полі. Я ж намагаюся шукати неочевидні тригери, ігноруючи які, ми щоразу приходимо до фінішу, який уже колись був нашим стартом.
— Чи це залишиться суто академічною роботою, чи все ж матиме зв’язок із реальним fashion-продуктом?
Світлана Волкова: Великою мірою це окремі напрями. Адаптивний бренд — дуже практична історія, яка діє тут і зараз, із конкретними людьми, які потребують точкових рішень.
Те, що я роблю в університеті паралельно, — це наукова робота. Я планую йти на PhD, працювати з академічними колами, змінювати глобальні фреймворки й давати світові розуміння, що українська історія — це не лише «зараз на нас напала Росія». Це дуже тривала історія колонізації, деколонізації та спротиву. Зараз нас на Заході майже не сприймають у цій рамці.
Знання, які ми як українці, як надзвичайно резилієнтна нація, можемо внести до світової скарбнички того, як будувати майбутнє, є колосальними. Саме через академічну роботу й speculative design projects, які більше схожі на концептуальне мистецтво і можуть експонуватися на виставках, я комунікую з міжнародною аудиторією в межах своєї програми.
— Як у цій парадигмі ви оцінюєте тезу «культура поза політикою» і, до прикладу, повернення росіян на Венеційську бієнале?
Світлана Волкова: Це якраз та тема, з якою я працюю щодня. Я постійно наголошую на відповідальності митців за своє суспільство. Митці є значно чутливішими до того, що відбувається навколо. Ми пропускаємо через себе більше сигналів, ніж люди, які мають стандартну роботу. Митці мають розкіш сидіти й рефлексувати. Це привілейована історія: ти можеш сидіти голодним, але ти сидиш і думаєш.
Коли ти за таких умов не відгукуєшся на болі свого суспільства й ігноруєш їх, ти поводишся інфантильно й нечесно.
Українські митці помирають на фронті, захищаючи свободу — свою особисту та свободу своїх співвітчизників. Вони фізично не мають можливості створювати мистецтво й показувати його за кордоном. Російські митці, які дозволили всьому цьому жаху статися, могли комунікувати зі своїм суспільством усі ці 20 років, могли бити на сполох, але обрали конформізм. І зараз на міжнародних майданчиках вони знову намагаються замовчувати війну.
Я вплітаю це у свої проєкти, але намагаюся говорити тонко, метафорично. Завжди краще, щоб глядач замислився і сам прийшов до висновку, ніж просто прочитав твою лобову думку і відкинув її через супротив.
У свій останній проєкт я інтегрую історію апропрійованих українських художників минулого століття. Зокрема Давида Бурлюка, який безпосередньо пов’язаний із моїм рідним Херсоном. Я знайомлю міжнародну аудиторію з цими фактами й говорю про свою особисту спадщину, яку було знищено чи апропрійовано. Мої прадіди були власниками млинів на Херсонщині, і я розповідаю, як усе це було відібрано, привласнено радянською владою і як цього тепер не видно на світовій арені або чому це маркується як «російське». Ми знову опинилися в точці, де українців намагаються зробити невидимими, а росіян — підсвітити.
— Росія часто імітує європейські практики посилення голосів корінних народів, які не мали власного простору для презентації свого мистецтва. Що ви думаєте про митців із колонізованих етносів усередині РФ, яких кремль використовує для легалізації своєї присутності на міжнародних майданчиках?
Світлана Волкова: Я знаю кількох блогерів, зокрема хлопця з Бурятії та представників інших меншин, які наразі не живуть у Росії. Вони регулярно й відкрито говорять про те, що їхні народи є колонізованими, транслюють наслідки російської експансії та виступають проти режиму. Вони є справжнім голосом свого народу за кордоном.
А от як діяти під час конкретної бієнале чи іншої офіційної події — це особистий моральний вибір кожного автора, який погодився представляти країну-агресорку. Насправді є мільйон способів художнього вислову. Ти можеш приїхати туди, облити все червоною фарбою, влаштувати гучний перформанс, розповісти, що насправді коїть Росія, і просто не повертатися назад. У митця завжди є інструменти, щоб донести правду, якщо він цього дійсно прагне.
Якщо ж люди потрапляють у пастку, в яку вже потрапляли українські митці минулого століття — коли імперія спочатку дає умовний «розквіт», а потім усіх, хто розквітнув, зрізає під корінь, — це щонайменше абсолютне нерозуміння історичних процесів. А якщо це свідома позиція в надії «можливо, мене пронесе і я отримаю дивіденди», то це вже чистий конформізм і пряма співпраця з кривавим режимом.
Записала: Юлія Броско Редактура: Яніна Провотар Фото: особистий архів Світлани Волкової / Facebook
