Олег Мальований — фотографія зберігає життя таким, яким воно було
Ексклюзивне інтерв’ю з Олегом Мальованим — співзасновником легендарної групи «Час», одного з творчих об’єднань, яке згодом назвуть одним із ключових у формуванні Харківської Школи Фотографії Харківської Школи Фотографії.
ХШФ — креативна течія, мистецький рух, відомий на весь світ, від MоMA в Нью-Йорку до Tate Modern у Лондоні.
Ще в епоху радянського застою митець сміливо експериментував із кольором, використовуючи складні техніки: метод кольорових еквіденсит та соляризації і так звані «бутерброди» або техніку накладання, як її назвав Борис Михайлов, інша культова постать ХШФ.
Олегу Мальованому виповнилось 80 років і сьогодні роботи майстра виглядають сучасними, слугуючи яскравим доказом того, як технічна інновація, робота з матеріалами та хімією може перетворити фотографію на високе мистецтво.
Ми поставили митцю кілька запитань для першого випуску Newsletter 2026 від Ukrainian Fashion Publishing, присвяченого натхненню.
Пане Олег, існує думка, що серед інших колег творчого руху саме ваші роботи відрізняє не бруталізм, а візуальна поезія. Чи це прагнення естетичної досконалості визначило те, що Ви були ледве не єдиним фотографом у місті, чиї твори продавались колекціонерам уже тоді?
Олег Мальований: Не можна так сказати. Я знімав різне. Не було якогось свідомого вибору лише естетики — усе завжди йде від ідеї. Але на момент, коли я брав участь у виставках, брутальні фото в аматорські салони не проходили рецензію.
У мене були різні роботи, але 1979 року в студії сталася пожежа — одна частина згоріла, інша постраждала від гасіння. Я рятував усе, що ще можна було врятувати — вцілілі рештки склав у мішок і відклав на певний час. Це була велика втрата.Через деякий період усі мої чорно-білі матеріали, які лежали в мішку, через плісняву стали різнокольоровими — і це несподівано мені дуже сподобалося! Я відділяв плівку від паперової основи на фотографіях, і частину серії, створеної ще наприкінці 1960-х, з лупою вручну розфарбовував аніліновими барвниками, а потім друкував.
Пізніше деякі з цих робіт брали участь у міжнародних виставках.
А продавалися — так, здебільшого саме кольорові еквіденсити. Ця техніка дає неймовірні кольори і власну естетику.
З того, що Ви вкладали в ідеї творчого об’єднання «Час», — що сьогодні ви б залишили у фокусі? А які завдання, можливо, адаптували б під теперішній момент?
Олег Мальований: Це складне питання. Я ніколи в цьому напрямку не думав. Група виникла у 1971 році — це зовсім інший час, інші умови, інше мистецтво, яке ми робили. Фотографія була зовсім іншою, і її потрібно було висловлювати у такій формі, щоб за неї нас одразу не «прикрили».
Ми всі тоді жили у ситуації подвійності. З одного боку — бажання показати те, що робиш. З іншого — необхідність оформити це так, щоб влада не розпізнала в цьому небезпеки. Кожен із нас знаходив свою форму. Спочатку нас було семеро, а через деякий час стало восьмеро — усі дуже різні.
Сьогодні ситуація інша.
Фотографія як медіа для Вас — про фіксацію стану, чи режисуру цього його стану, добудову реальності?
Олег Мальований: Фотографія — річ подвійна. Або ти знаходиш її раптово в навколишньому просторі, або придумуєш ідею вдома, а потім виходиш її знімати. І так працюють багато авторів: і тоді, і зараз. Навіть якщо в мене була чітка ідея, я міг, виходячи в місто, побачити щось інше. Але це й заважало — якщо починати крутити головою в усі боки, можна втратити те, заради чого вийшов.
Борис Михайлов казав: не можна виходити з фотоапаратом лише у «правильному», натхненному стані. Виходити треба в будь-якому стані.
Я завжди любив слово «фотографія» в його буквальному сенсі (малювання світлом — прим.ред). Вважав, що фотографія, як би ви до неї не прийшли, має говорити сама про себе. Так, буває, час від часу, треба пояснити контекст чи додати якусь інформацію про задум. Але частіше — фотографії не потрібні зайві слова.
А Вам комфортно з тим, що кожен глядач бачить у фотографії своє, навіть не те, що Ви вкладали?
Олег Мальований: Добре це чи погано — я не даю собі такої оцінки. Я просто сприймаю це як даність. Коли я знімав ню, я не намагався шокувати. Якщо когось шокує — це вже його реакція, не моя. Для мене це була форма найвищої краси.
За освітою Ви інженер, і часто, аналізуючи ваші роботи, згадують експерименти з накладанням слайдів, з колажуванням. Це природна цікавість до матеріалу, чи був системний інтерес до інструментів?
Олег Мальований: Гадаю, це природна цікавість. Я перепробував майже всі технічні прийоми, які давали можливість інакше обробляти негатив чи позитив. В основі більшості моїх робіт лежить те, що вони народжувалися з реальності, яка нас оточувала. Технічні експерименти — лише спосіб її переосмислити.
Вас цікавлять сучасні цифрові технології, комп’ютерна обробка?
Олег Мальований: Так. Коли почалася епоха цифри, з’явилася безліч програм. Тоді вони були нам недоступні. Так, вони дають інші можливості, але я не зустрів жодної програми, яка могла б ідеально відтворити те, що дають матеріали: папір, плівка, хімія. Хоча окремі програми є дуже цікавими, вони не замінюють обробку руками.
Тоді про штучний інтелект питати не буду — напевно, Ви з ним не хочете працювати?
Олег Мальований: Ні. Я вже п’ять років не в комп’ютері. Це для мене чиста теорія. Я бачу, що ці алгоритми «вбивають самі себе», але дають певні ефекти. Не знаю, що саме вони дають мистецтву. Я колись говорив із людиною, яка давала ШІ вербальні інструкції й отримувала зображення, а потім видавала їх за свої фотографії.
Каже: «Ідея моя, значить і картинка моя». Не знаю… Для мене це інше.
Чи плануєте Ви нові виставки?
Олег Мальований: Ні. Зараз важко щось планувати. Ми всі на своїх місцях живемо в умовах, де немає ні позитиву, ні визначеності. Є коливання, є життя разом з війною. Займатися творчими планами в такому стані складно. Нічого нового я не зробив. Те, що я придумав у 2022–2023 роках, залишилося лише письмовими ідеями. Такі речі треба робити швидко, поки вони живі. А я не міг знімати — тут за фотографування одразу тягнуть до поліції. Це місто — не те місце (Олег Мальований — тимчасово релокована особа і не мешкає в рідному Харкові з початку повномасштабної війни — прим.ред.).
А як актуалізується сама роль фотографії як медіа сьогодні, коли є так багато цифрових пристроїв, які можуть робити знімки? Яка мистецька функція такої фотографії, на Вашу думку?
Олег Мальований: Фотографія вже давно визнана мистецтвом — але мистецтвом особливого типу. Це не рукотворне мистецтво в класичному сенсі: не художник із пензлями і фарбами, не скульптор з інструментами й каменем. Фотографія від самого початку пов’язана з технікою. Колись це були плівкові фотоапарати, ще раніше — скляні пластини, ще раніше — камера-обскура, фактично темна поверхня з отвором. Але завжди це був технічний пристрій, який дозволяв отримати зображення.
І в цьому сенсі не так уже й важливо, що саме ми маємо сьогодні — плівку, «цифру» чи щось інше. Для мене це принципово не змінює суті фотографії. Цифрові технології просто зробили її абсолютно масовою. Сьогодні практично кожна людина має телефон із камерою. Програми, алгоритми, обробка — усе це іноді дає результат навіть кращий, ніж у напівпрофесійних фотоапаратів. Камери в телефонах удосконалюються постійно, і фотографія стала максимально доступною.
І саме тут виникає головне питання: навіщо це робити? Для чого людина фотографує? Для більшості людей фотографія — це фіксація себе. «Я тут», «я там», «я на тлі цієї будівлі», «я біля цього фонтану». Недарма з’явилося явище селфі — ціла культура того, як тримати камеру й фотографувати себе. Більшість зображень у соцмережах — це саме про присутність, про самопідтвердження. Це має до високого мистецтва лише опосередкований стосунок.
Але якщо подивитися глибше й довше в часі, ситуація змінюється. Колись ми багато сперечалися про так звану «побутову фотографію» — зйомку дому, життя, щоденності. І врешті дійшли висновку, що саме така фотографія стає мистецтвом. Бо з часом залишається не сам факт зйомки, а зміст: як люди були одягнені, які в них обличчя, які інтер’єри, що було в просторі, а чого не було.
Через роки люди починають розглядати ці зображення вже не як приватні спогади, а як свідчення часу. І тоді фотографія, навіть зроблена без наміру «творити мистецтво», стає предметом серйозного, глибокого осмислення. У цьому сенсі вона переходить у площину високого мистецтва — не через техніку, а через те, що вона зберігає життя таким, яким воно було.
Інтерв’ю: Юлія Броско, Яніна Провотар.
Фото: Олег Мальований.
Редакція Newsletter Ukrainian Fashion Publishing висловлює вдячність Пані Людмилі Рубаненко і ГО клубного типу «Гостинна на Дворянській» за допомогу в організації інтерв’ю і Пані Марині Коневій за допомогу в роботі з фотобанком
