«У Венеції ці мотузки з одягом або білизною — вони ж повсюди, це справжній візуальний код міста. Насправді це мова, якою воно розмовляє: ти можеш декодувати її й зрозуміти, хто там живе, як вони живуть, що полюбляють, чи є в них діти, чи літні люди. Наприклад, у гондольєрів усі речі на мотузках — чорні. Тобто за цими лініями можна розібрати, що відбувається в житті людей. І я подумала: оскільки це їхня мова, було б класно цією мовою донести щось наше.

Я почала досліджувати архітектуру конкретно цього району, де проходить Бієнале, — навколо Арсенале та Джардіні. Знайшла вулицю під назвою Ramo de la Tana. Виявилося, що Tana — це давня назва району Азова (Танаїс — прим. ред.). Вулицю так назвали тому, що до Венеції саме звідти привозили матеріал для виготовлення канатів.

Я просила друзів-художників надати мені свою форму. Мені здавалося важливим, щоб митці, які зараз воюють і не можуть бути на Бієнале, були присутні тут хоча б у такому метафоричному вигляді. Коли ж я заглибилася в історію, то дізналася, що венеційські канати робили жінки. Це була перша офіційна робота, задля якої церква дозволила жінкам виходити з дому. Оскільки вдома неможливо виготовити кількасотметровий канат, їм дозволили працювати в майстернях, і це змінило суспільний уклад.

Я подумала: “Боже, у нас же така велика кількість жінок-військових! Буде дуже правильно сказати і про це”. Тож я почала збирати форму у жінок, які служать. Тата Кеплер також передала мені форму підрозділу “Азов”. У підсумку в цьому проєкті бере участь реальна форма, що пройшла крізь усе: одяг жінок-військових, художників-воїнів та азовців», — коментує мисткиня.

Проєкт тривав з 6 по 9 травня під час преспоказів та офіційного відкриття програми Бієнале.

Текст і фото: Юлія Броско. Редакція: Тетяна Веврик та Надія Фоміна.