«Ruined Landscapes» Олени Гром: коли дистанція перестає існувати
Ruined Landscapes Олени Гром починається з дуже простого жесту — і водночас такого, що змінює оптику. У спокійному сицилійському містечку Sant’Angelo Muxaro з’являються образи, які сюди не належать: зруйновані будинки Бородянки, зафіксовані після деокупації Київської області. Вони стають фоном — буквально — для портретів місцевих жителів.
Ця присутність одразу створює напругу. Мирний ландшафт більше не виглядає нейтральним, а відчуття дистанції — таким очевидним. Війна, яка існує «десь там», раптом наближається, входить у кадр, у простір, у розмову.
Проєкт працює як м’яке втручання — не різке, але точне. Через взаємодію з людьми цей досвід перестає бути абстрактним. Він не просто показаний — він проживається разом. У моменті, у погляді, у присутності.
Водночас ця робота говорить не лише про Україну. Вона про зв’язки, які ми часто не помічаємо. Про те, як глобальне непомітно присутнє в локальному — навіть там, де все здається спокійним і віддаленим від конфлікту.
Ми поговорили з Оленою Гром про те, як виникає цей досвід, що відбувається у момент зустрічі різних реальностей і як змінюється роль художника, коли він опиняється всередині цього процесу.
Що для вас означає перенесення досвіду війни в інший географічний і культурний контекст у проєкті «Ruined Landscapes»? Як ви для себе це формулюєте?
Олена Гром: Для мене перенесення досвіду війни в інший географічний і культурний контекст — це спосіб порушити ілюзію дистанції. Війна часто сприймається як щось далеке, таке, що не стосується повсякденного життя в безпечних місцях. Переносячи образи руйнування в інший ландшафт, я намагаюся показати, що ця дистанція умовна.
У проєкті «Ruined Landscapes» це працює як м’яка інтервенція. Я вводжу в звичний простір Сицилії візуальний елемент, який йому не належить, — це фони з надрукованими фотографіями, які я зробила після деокупації Київської області у 2022 році. На цих зображеннях — зруйновані будинки Бородянки, знищені внаслідок російських обстрілів.
Виникає напруга між мирною реальністю і образом руйнування. І важливо, що через участь місцевих жителів цей досвід перестає бути абстрактним — він стає людським, прожитим у моменті взаємодії.
Водночас для мене це дуже простий і прямий жест: я хотіла ще раз розповісти про війну в Україні людям, які живуть за тисячі кілометрів, у красивому, майже «райському» місці, і часто не до кінця уявляють, що означає жити у війні. Це спосіб наблизити досвід, зробити його видимим і відчутним.
Також для мене було важливо показати, що навіть ті, хто живе далеко від зон бойових дій, усе одно є частиною глобального політичного процесу. Під час зйомок ми постійно чули гул літаків — це були військові американські літаки, що базуються неподалік. Цей звук нагадував, що навіть у мирному ландшафті присутня інфраструктура війни, просто вона менш видима.
Саме тому я думаю про цей проєкт як про висловлювання про взаємопов’язаність світу. Глобальне постійно втручається в локальне і впливає на нього, навіть якщо це не одразу очевидно. Ми не існуємо ізольовано, і жодне місце не є повністю захищеним. Простіше кажучи, ми всі — частина одного світу і відповідальні одне за одного.
Як реагували мешканці Sant’Angelo Muxaro, коли опинялися перед зображеннями руйнувань? Що вас у цих реакціях найбільше здивувало або запам’яталося?
Олена Гром: Реакції мешканців Sant’Angelo Muxaro були для мене дуже важливими і водночас несподівано теплими. Коли люди опинялися перед зображеннями руйнувань, спочатку виникала пауза — момент розгубленості або напруги. Ці образи виглядали чужорідно в їхньому спокійному, звичному середовищі, і це відчувалося. Але майже завжди після цього виникала цікавість і бажання зрозуміти.
Коли я просила місцевих жителів взяти участь у проєкті, для мене це теж було формою інтервенції — певного вторгнення в їхнє розмірене життя маленького міста. Я усвідомлювала, що своєю присутністю і своїм проханням створюю ситуацію дискомфорту. Мені здавалося, що людям, які живуть серед майже «райських» пейзажів, може бути непросто взаємодіяти з такими образами і погоджуватися на участь у зйомці. Я навіть хвилювалася, що реакція може бути різкою та категоричною.
Але сталося навпаки. Люди виявилися дуже відкритими і дружелюбними. Перед тим як погодитися, вони запитували, чому я це роблю, що означають ці зображення. І коли я розповідала про війну в Україні, про свій досвід, вони не просто погоджувалися — вони висловлювали підтримку, співпереживання, солідарність.
Багато хто долучався до процесу з щирим інтересом і готовністю бути частиною цієї роботи. Мабуть, найбільше мене вразила саме ця готовність — включитися, вийти за межі власного комфорту і відгукнутися на досвід, який формально їм не належить.
Ця відкритість і емпатія стали важливою частиною проєкту, показавши, що навіть дуже віддалені один від одного контексти можуть зустрічатися на рівні людського досвіду і взаєморозуміння.
Як би ви описали зв’язок, який виникає між Україною та Італією в межах цього проєкту? Чи змінювався цей зв’язок у процесі роботи?
Олена Гром: Зв’язок між Україною та Італією в цьому проєкті для мене виникає не як абстрактна ідея, а як дуже конкретний людський досвід: через зустрічі, розмови, спільні дії. Він будується не лише через зображення, а через взаємодію з людьми, які поступово включаються в цю історію.
Проєкт відбувався за підтримки кураторки та мистецтвознавиці Катерини Філюк, і її участь була дуже важливою, зокрема через переклад і комунікацію з місцевими жителями. Завдяки цьому діалог ставав можливим і природним. Люди не просто дивилися чи погоджувалися на участь — вони слухали, ставили питання, намагалися зрозуміти.
Цей зв’язок дуже швидко став особистим. Наприклад, одна місцева родина запросила нас до себе додому, пригощала традиційними стравами — канолі та домашнім лікером на основі лаврового листа. Це був момент, коли дистанція між «тут» і «там» зникала, і залишалося просто людське спілкування, гостинність і відкритість.
Важливо, що цей зв’язок продовжив розвиватися і під час фінальної презентації проєкту. Прийшло багато місцевих жителів, вони дуже уважно слухали, ставилися з повагою і говорили теплі слова. Це вже був не просто художній жест, а спільний досвід, який ми прожили разом.
Тому я можу сказати, що в процесі роботи цей зв’язок змінювався — від початкової дистанції й обережності до довіри, включеності і співпереживання. Він перетворився з символічного на реальний — між людьми, які спочатку були дуже далекими одне від одного, але знайшли точку взаєморозуміння.
Чи змінює для вас цей проєкт розуміння ролі художника сьогодні — як свідка, комунікатора чи навіть провокатора діалогу?
Олена Гром: Так, цей проєкт для мене змінив розуміння ролі художника, і я б сказала, що тут я відчула себе не лише свідком чи провокатором діалогу, а й перформеркою.
У «Ruined Landscapes» сам процес створення зображення став важливою частиною висловлювання. Ми працювали в дуже обмежених часових рамках. Потрібно було завершити зйомки до Великодня, коли життя міста змінюється і люди зосереджуються на сімейних святкуваннях. Тому все відбувалося інтенсивно і швидко, без можливості чекати «ідеальних» умов.
Зйомки проходили в складній погоді: було холодно, вітряно, постійно змінювалося світло, ішов дощ, а потім раптово з’являлося жорстке сонце. Сильний вітер зносив фон із зображеннями руйнувань — його доводилося тримати позаду руками, притискати камінням, щоб зробити один кадр. Бували моменти, коли фон падав на людей, і цей процес ставав фізично складним і певною мірою дискомфортним для всіх учасників.
У якийсь момент я усвідомила, що це вже не просто зйомка — це перформанс. Сам акт утримання цього фону — фрагмента моєї реальності — стає жестом, який виходить за межі фотографії. Це колективна дія, в якій беруть участь і я, і місцеві жителі.
Для мене це стало метафорою: так само, як ми фізично намагаємося втримати тло, що постійно вислизає, так само складно утримувати стабільність і відчуття реальності під час війни. Це зусилля, яке потребує часу, присутності і спільної участі.
Тому в цьому проєкті художник для мене — це не лише той, хто фіксує чи ініціює діалог, а й той, хто діє, проживає процес разом з іншими і через цю дію створює сенс.
Під час роботи в Італії чи стикалися ви з позицією, що культура має залишатися поза політикою? Як ви на це реагуєте як художниця з країни у стані війни?
Олена Гром: Я впевнена, що така позиція — що культура має залишатися поза політикою — існує. Але під час роботи в Італії я особисто з нею напряму не стикалася. Мені ніхто цього не говорив.
Можливо, це пов’язано з тим, що я взаємодіяла переважно з людьми, які були відкриті до діалогу і свідомо погоджувалися включатися в мій проєкт. Навпаки, мій досвід був про зацікавленість, емпатію і готовність слухати. Люди ставили питання, намагалися зрозуміти контекст, висловлювали підтримку.
Тому в моєму безпосередньому досвіді культура і політика не розділялися — вони природно перетиналися через розмову про війну, досвід і відповідальність.
Як художниця з країни у стані війни, я не можу відокремити культуру від політики, тому що сама реальність цього не дозволяє. Коли війна стає частиною повсякденного життя, вона неминуче входить у художню практику як досвід, який неможливо ігнорувати.
Тому моя позиція полягає не в тому, щоб нав’язувати політичність, а в тому, щоб бути чесною з реальністю, в якій я живу. І якщо ця реальність включає війну, то вона присутня і в моїй роботі — як причина для діалогу і як спосіб встановлення зв’язку між людьми в різних частинах світу.
Наскільки, на вашу думку, ідея «аполітичності» культури є реальною сьогодні, особливо в умовах війни? Чи може мистецтво залишатися поза контекстом?
Олена Гром: Я думаю, що мистецтво завжди звучить в унісон із сучасністю — з тим, що відбувається тут і зараз. Воно не існує у вакуумі, тому ідея «аполітичності» культури для мене є радше ілюзією, ніж реальною позицією.
Особливо в умовах війни це стає очевидним. В українському контексті аполітичність культури виглядає просто неможливою і навіть недопустимою. Коли країна перебуває у стані війни, художники теж опиняються в ситуації певної мобілізації.
Якщо ми не захищаємо країну зі зброєю в руках, це не означає, що ми не беремо участі — культура також стає інструментом впливу.
Ми бачимо, як культура використовується як інструмент політики в росії. Вона системно інвестує великі ресурси в культурну присутність, намагаючись через мистецтво формувати свій образ і легітимізувати себе у світовому контексті. Це проявляється і в символічних жестах на окупованих територіях, і в спробах повернення у міжнародні культурні інституції.
Тому говорити про повну аполітичність культури сьогодні — це означає ігнорувати реальність. Власне, мій проєкт теж про це: про неможливість залишатися осторонь у світі, де відбуваються війни. Про те, що навіть люди, які живуть далеко від зон конфлікту, є частиною глобального процесу.
І тому аполітичність — це скоріше позиція дистанціювання, ніж реальна відсутність зв’язку з політикою.
Де сьогодні експонується цей проєкт і які наступні майданчики або міста заплановані?
Олена Гром: Після завершення проєкту я презентувала його безпосередньо в Sant’Angelo Muxaro — для місцевих жителів, які стали його учасниками і співтворцями. Це був важливий момент повернення роботи в той контекст, де вона виникла.
На сьогодні проєкт поки що не експонується на інших майданчиках. Водночас італійський режисер Алессіо Консоли зняв про нього короткометражний документальний фільм, який став окремою формою осмислення і продовження цієї роботи.
Я розглядаю можливість подальшого показу проєкту.
У Ruined Landscapes фотографія поступово виходить за межі самого зображення. Вона стає процесом — фізичним, іноді незручним, залежним від погоди, часу, випадковостей. Те, як створюється кадр, виявляється не менш важливим, ніж те, що на ньому зображено.
У цьому проєкті художник вже не лише той, хто дивиться чи фіксує. Він діє, взаємодіє, залучає інших і сам стає частиною ситуації. А разом із ним — і ті, хто спочатку були просто глядачами.
Поступово дистанція зникає. Те, що здавалося далеким, стає ближчим — не через інформацію, а через досвід. Через просту готовність зупинитися, подивитися і залишитися в цьому погляді трохи довше.
Саме в цьому — тиха, але відчутна сила цього проєкту.
Текст: Яніна Провотар.
